На полях Першої
світової війни українцям довелося воювати один проти одного в лавах ворожих
армій. Імперії охопили нестабільність та революції, це дало надію поневоленим
народам на здобуття права на власне самовизначення.
Українська революція,
що розпочалася після повалення російського царату, здобула ключове —
проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки (УНР) 7
листопада 1917 року. Щоправда, спочатку йшлося про автономний статус у складі
Росії, однак більшовицьке вторгнення показало, що єдиним шляхом для українців є
незалежність. Це й було закріплено IV Універсалом 22 січня 1918 року. В
установчому документі чітко прописана соборницька перспектива державної
політики: тобто об’єднання всіх українців в кордонах однієї держави.
3 січня 1919 року у
Станіславі (нині Івано-Франківськ) було офіційно затверджено рішення про
об’єднання. Тоді ж УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, щоб
завершити решту формальностей.
У день першої річниці проголошення IV Універсалу, 22 січня 1919
року, на розширеному засіданні Директорії у присутності галицьких делегатів
було підписано спеціальний документ, який увійшов в історію під назвою «Акт
Злуки».
«Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної
частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина,
Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна… Однині народ
Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу
об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну,
самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду», —
зазначено в Універсалі Директорії.