Всесвітній день театру

Всесвітній день театру.

Історія Вінницького академічного музично-драматичного театру 

ім. М. Садовського

Вінниця. 1910 рік. У середмісті з’являється не просто велична споруда у стилі модерн (архітектор Григорій Артинов), а відкривається театр під керівництвом Тетяни Лентовської (Едвардс).

21 листопада (4 грудня за н.с.) 1910 р. виставою «Затоплений дзвін» за п’єсою Гергарта Гауптмана  розпочинає роботу Вінницький стаціонарний театр.

За результатами вагомого дослідження історії театру Ларисою Семенко, Наталією Кушкою, Олександром Логіновим, Світланою Фицайло знайдено архівні документи на підтвердження дати народження Вінницького театру, серед яких Постанова міської управи №61 від 8 жовтня 1910 р. – почерк і підпис Миколи Оводова – про завершення будівництва театру в листопаді, що дасть можливість постановки спектаклів; Про призначення адміністратором театру С. М. Бородіна і формування постійної трупи у вересні-жовтні 1910 р.

1920-1923рр. - служить драматичний театр ім. І. Франка (Гнат Юра).

1928-1940 рр. - запрошення ІІ пересувної опери. Відкриття театру опери та балету.

1940 р. - театр реорганізовано в музично-драматичний.

1941-1944рр. - працює у часи окупації. 

1946-48 рр. - відновлення приміщення театру (архітектор Дмитро Чорновіл). 

13 листопада 1948 р. Ізмаїльський театр об'єднано з Вінницьким. Очільник – Федір Верещагін (1948-1986 рр.), режисер, народний артист України. Талановитий режисер і організатор театральної справи згуртував колектив однодумців. Виховав три покоління акторів, серед яких народні артисти України М. Педошенко, І. Сікало, В. Сироватко, І. Тарапата, Г. Тищенко, А. Овчаренко, Н. Кондратюк, В. Селезньов, В. Матковський, Л. Бєлозьорова.

1957 р. - театр названий на честь М. К. Садовського. 

1986-2016 рр. - художній керівник, актор, драматург, режисер, народний артист України Віталій Селезньов, який став визнаним майстром сцени. У співдружності з композитором, диригентом Дмитром Немченком, художниками Миколою Біликом і Костянтином Вітавським, а згодом з Анатолієм Пеньковським, Валентином Качуровським, Іриною Лупащенко, балетмейстером Миколою Грищенком, а пізніше Діаною Калакай здійснювались нові задуми.

Жовтень 2004 р. - театр отримав статус академічного.

Жовтень 2008 р. - відкриття музейної композиції.

Від 2016р. - головна режисерка театру, народна артистка України Таїса Славінська. Її міф з прадавніх часів «Лісова пісня» - лауреат Премії Кабінету Міністрів України ім. Лесі Українки. Виставі «KVITKA» рукоплескала  Грузія та  Німеччина. Аплодує й Україна від заходу та сходу. Аншлаги тривають.

Театр бере участь у фестивалях, серед яких «Вересневі самоцвіти», «Золоті оплески Буковини», Andriyivsky Fest, «Зірковий листопад у Закарпатті», Операфест, «Мельпомена Таврії», «Схід-Захід» (Краків), «Золотий Лев», «Дніпро. Театр. UA».

Великий досвід обмінних гастролей з регіональними театрами України (Черкаси, Кропивницький, Житомир, Хмельницький, Рівне, Біла Церква). Підписано меморандум і з Кутаїським драматичним театром. 

У театру працюють велика та мала сцени для глядачів різного віку: оперети, рок-опера, драми та комедії, трагіфарси та детективи, казки.

Театр співпрацює з режисерами (В. Сікорський, П. Авраменко, О. Ковшун); художниками (А. Александрович-Дочевський, А. Духовична); композитором І. Небесним; драматургами (Неда Неждана, Т. Іващенко, О. Миколайчук-Низовець, О. Володарський, О. Вітер).

Від початку повномасштабної війни театр займається волонтерською роботою, підтримує українських військових, їхні родини, співпрацює з медичними установами регіону, бере участь у багатьох проєктах. Відкриті до ВПО з Маріуполя, Бучі, Бахмута, Харкова та інших міст. На підтримку жителів Харкова та Дніпра зіграли у цих містах «Стікери» й «Ассо та Піаф».

Колектив йде в ногу з часом до безбар'єрності та свободи, запрошуючи на перегляд вистав глядачів різних категорій та екскурсії «Історію творять особистості». Спільно з радіостанцією «Місто над Бугом» започатковано підкаст «Театральна кав’ярня» (авторка та ведуча Світлана Фицайло), що знайомить слухачів із життям театру.
 

Всесвітній день поезії

Поезія – це завжди неповторність….

21 березня відзначається Всесвітній день поезії. Це свято встановлено 1999 року ухвалою 30-ї сесії ЮНЕСКО. Вперше відзначено 21 березня 2000 року. В Україні його святкують з 2004 року.

Генеральний директор ЮНЕСКО Коїтіро Мацуура, звертаючись у березні 2003 року до міжнародної громадськості з нагоди Всесвітнього дня поезії, зазначив:

«Поезія — це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити разом з іншими і тим самим необхідна для зближення народів. Будучи відображенням і дзеркалом суспільства, поезія — головний засіб самоствердження і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку».

Генеральний директор ЮНЕСКО закликав усі держави-члени, громадські організації та асоціації у Всесвітній день поезії віддати належне поезії та задуматися про ту фундаментальну роль, яку вона грає в діалозі між культурами — в діалозі, який є гарантом миру.

Важко переоцінити роль поезії для нашого народу і в історичному аспекті, і в умовах сьогодення. Після вторгнення в Україну 24 лютого цього року російського війська у віршах видатних українських поетів, а також наших сучасників, які у поетичній формі передають свої почуття, викликані війною: біль, страждання, співпереживання, підтримку та незламну віру в перемогу, наш народ черпає силу, надію та віру. Наш народ, як і наша мова, тисячоліттями виборював своє право на існування. І ми ще раз доведемо, що ми нація – вільна та незалежна! А слово – це наша могутня зброя!

Ліна Костенко

    Видатна українська поетеса і письменниця Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищів на Київщині в учительській родині. У шестирічному віці переїхала разом із батьками до Києва, де й пішла до школи. Батько поетеси був педагогом і поліглотом - Василь Костенко самотужки опанував 12 мов. Його заарештували у 1936 році як «ворога народу» і засудили до 10-річного ув’язнення.

    Хист до слова проявився у юні роки Ліни. Вона відвідувала літературну студію. А перші вірші поетеси були опубліковані, коли їй було лише 16. Закінчивши школу на відмінно, вона вступила до київського педінституту імені Горького (нині – Драгоманова), хоча й мріяла про філософію. Почавши навчання у Києві, Ліна Костенко продовжила його у Москві - у тамтешньому літературному інституті, де знайомиться з Єжи Яном Пахльовським - польським прозаїком, котрий стане першим чоловіком Ліни та батьком її доньки - також поетеси, письменниці та культурологині Оксани Пахльовської.

    До 1960-х років Ліна Костенко підходила, маючи вже три поетичні збірки. У 1957 році були видані «Проміння землі», у 1958 - «Вітрила», у 1961 році світ побачила світ збірка «Мандрівки серця». Здавалось би, її літературна праця оцінена належним чином, але наступні збірки «Зоряний інтеграл» та «Княжа гора» були недостатньо прорадянськими та надто проукраїнськими і тому не були надруковані.

    Для віршів Ліни Костенко настає нова пора - вони починають поширюватися «самвидавом».

    За молодою Ліною Костенко впадали всі чоловіки, але вона тримала дистанцію, згадував поет Микола Сом (помер у 2013 році). «Василь Симоненко був у неї закоханий. Він казав: «Мене удостоїла своїм поглядом Косталіна». Микола Вінграновський захоплювався Ліною», - розповідав Сом.

За словами Сома, саме він познайомив Ліну Костенко з її другим чоловіком Василем Цвіркуновим. У пари народиться син Василь. Знайомство з Цвіркуновим, директором кіностудії Довженка, відбулося у 1963-му. Йому було 46 років, Ліні - 33. У шлюбі з Цвіркуновим Ліна Костенко прожила 25 років - до його смерті.

    У 70-ті роки Ліна Костенко потрапила до «чорного списку», складеного особисто секретарем ЦК КПУ з ідеології Маланчуком. Лише після його відходу в 1977 році виходить в світ збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а через два роки - спеціальною постановою Президії СПУ - історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років.

    У 1987 році «Маруся Чурай» і збірка «Неповторність» Ліни Костенко були удостоєні Шевченківської премії.

    З початком 90-х інтерес до творчості Ліни Костенко зростає незмірно. Її «Вибране» 1989 року одразу стає раритетом, її цитують, про неї пишуть книги. А Ліна Костенко тим часом демонстративно залишає Спілку письменників та йде «в духовну еміграцію».

    Її стосунки з новою владою були майже такими, як і в сумнозвісний «період застою»: поетесу намагалися не помічати, потім спробували «приручити». Але коли у 2000 році з нагоди сімдесятиліття Ліни Костенко Леонід Кучма нагородив її орденом Ярослава Мудрого V ступеня, вона відмовилася іти на церемонію нагородження.

    Пізніше вона так само відмовиться від звання Героя України, яким її захоче нагородити Віктор Ющенко.

    Роман «Записки українського самашедшого» - перший прозовий твір Ліни Костенко - побачив світ у 2010 році. Роман практично одразу ж став українським бестселером.

    "Триста поезій" - це найповніше зібрання творів української поетеси часів Незалежності. 

                                           

 

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Інформаційно-бібліотечним центром підготовлено книжково-ілюстративну виставку 

 

Рильський Максим Тадейович

 

Рильський Максим Тадейович, український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, літературознавець народився 19 березня 1895 року в Києві. 

1902 року помер батько письменника й родина переїхала з Києва до Романівки. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім (з осені 1908 року) у приватній гімназії в Києві.

Змалку познайомився з композитором Миколою Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Дмитром Ревуцьким, актором і режисером Панасом Саксаганським, етнографом та фольклористом Олександром Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах Миколи Лисенка та Олександра Русова.

Після закінчення приватної гімназії Науменка Рильський у 1915—1918 роках навчався на медичному факультеті Київського імператорського університету Святого Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, але через події революції й громадянської війни жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою.

У 1919—1929 роках учителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на «робітничому факультеті» Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

1931 року його арештували органами НКВС, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Після ув'язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості.

Під час Другої світової війни перебував у евакуації спочатку в Уфі, а потім у Москві.

У 1944—1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України.

У центрі творчості поета - людина, природа та мистецтво.

Помер 24 липня 1964 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

День українського добровольця

 

Щороку 14 березня Україна вшановує тих, хто за покликом серця став на захист рідної землі. День українського добровольця – це не просто дата в календарі, а символ безмежної відданості та незламного духу нашого народу.

Цей день встановлено Верховною Радою України у 2017 році, щоб вшанувати добровольців, які першими стали на захист суверенітету і територіальної цілісності нашої держави. Саме 14 березня 2014 року понад 500 бійців Самооборони Майдану прибули на полігон у Нових Петрівцях Київської області, щоб сформувати перший добровольчий батальйон. Так розпочався масовий рух добровольців, які без вагань взяли до рук зброю і стали на захист України.

24 лютого 2022 року Росія розпочала широкомасштабне військове вторгнення на територію України. Відповіддю на вторгнення став, зокрема, масштабний добровольчий рух. З перших годин вторгнення сотні тисяч українців добровільно стали на захист Батьківщини, вступаючи до лав Збройних Сил України та територіальної оборони. Десятки тисяч для цього повернулися з-за кордону. Серед тих, хто добровільно взяв у руки зброю, – відомі спортсмени, зірки, люди різних професій.

Вічна слава тим, хто віддав своє життя за незалежність України! Честь і шана кожному, хто сьогодні продовжує цю боротьбу!

Слава Україні! Героям слава!

 

День Державного Гімну України

 

          

          10 березня, у нашій державі відзначають День Державного Гімну України, відзначення якого затверджено Кабінетом Міністрів України 7 грудня 2021 року. Ця дата обрана не випадково. Саме 10 березня 1865 року в польському Перемишлі вперше прозвучав твір композитора Михайла Вербицького на слова поета Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».Історія створення українського гімну сягає осені 1862 року, коли український етнограф, фольклорист та поет Павло Платонович Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна», якому у майбутньому став національним, а згодом і державним гімном українського народу.           У 1917-1920 роках «Ще не вмерла Україна» став одним з державних гімнів Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Також, «Ще не вмерла Україна» Чубинського і Вербицького наряду з «Вічним революціонером» Франка та Лисенка, у виконанні хору Стеценка, лунали під час проголошення Акту Злуки у 1919 році. А в 1939 році «Ще не вмерла Україна» затверджений гімном Карпатської України.

          15 січня 1992 року Верховна Рада України затвердила музичну редакцію Державного гімну. Тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний Гімн України».Сьогодні Державний Гімн звучить на офіційних заходах і церемоніях, на спортивних змаганнях та публічних зборах, діти співають гімн України, переховуючись у бомбосховищах, під час ракетних обстрілів ворогом, а Захисники і Захисниці – на передовій. Адже коли звучить Гімн, ми всі єдині! А відтак жодному ворогу не вдасться зламати наш дух, знищити наш народ і нашу країну!

Тарас Григорович Шевченко (9 березня 1814 - 10 березня 1861)

 

Тарас Григорович Шевченко  

(9 березня 1814 - 10 березня 1861)

          Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко. Батько Тараса був хліборобом, до того ж умів читати й писати.
          Тарасові було два роки, родина переїхала до села Кирилівка. У 1822 році батько віддав сина в науку до дяка.
          1823 року померла мати Тараса. Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми.

          Після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у кирилівського дяка-п'яниці Петра Богорського. У 1829 році Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга. У 1832 році пан віддав Шевченка  до живописних справ цехового майстра Ширяева ,здібності до малярства виявилися в Тараса дуже рано, а прагнучі стати художником, хлопець побував у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту. Хлопець чимало малював з натури.
          1836 року Т.Г. Шевченко у складі артілі Ширяєва розписує театр у Петербурзі. Цього ж року він знайомиться з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Пізніше відбувається знайомство художника-кріпака з Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Жуковським, Брюлловим.
          1838 року впливові покровителі Шевченка, викуповують молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за немалу на той час суму – 2500 рублів. Щоб її здобути, Карл Брюллов написав портрет Василя Жуковського – вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у котрій взяла участь царська родина.
          Після викупу Шевченко оселився на  4-й лінії Васильєвського острова у будинку № 100. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв, а вже там – улюбленим учнем Брюллова.
          Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графіка-ілюстратора.
          23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок з гіпсових фігур на місячному екзамені  в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий.
          13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина під Борзною.
          У червні 1843 побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем, і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі.
          У лютому 1844 р. повертається до Петербурга закінчити навчання в Академії мистецтв. У листопаді 1844 року побачив світ перший випуск "Живописной України", до якого увійшли офорти: "У Києві", "Видубицький монастир у Києві", "Старости", "Судня рада", "Дари Богданові і українському народові", "Казка".
          У квітні 1845 р. Шевченко приїздить на Україну, щоб постійно тут жити і працювати. За дорученням Київської Археологічної комісії зарисовує історичні пам'ятки. Того ж року пише поезії "Не женися на багатій...", "Не завидуй багатому..." та містерію "Великий льох", поеми "Наймичка", "Кавказ", вступ до поеми "Єретик" та всесвітньо відомий «Заповіт».
У цей же період Тарас Григорович знайомиться з Костомаровим, формуються його політичні погляди. Він вступає в «Кирило-Мефодіївське товариство». За епіграму на імператрицю і революційний настрій віршів збірки «Три літа» в березні 1847 року поета заарештовують і відправляють на заслання до Орської фортеці, де він повинен служити солдатом. Крім того, Микола І своїм указом заборонив Тарасу Шевченку писати і малювати, що для нього було досить гнітюче.
          За зиму 1857-1858 рр. Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у "Більшу книжку" свої поезії періоду заслання, написав нові поетичні твори: "Неофіти", "Юродивий", триптих "Доля", "Муза", "Слава". Одержавши дозвіл на проживання у столиці, 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і культури.
          У 1859 році Шевченко отримав дозвіл повернутися в Україну. Але за революційну агітацію серед селян його знову заарештували і звеліли виїхати до Петербурга.
          4 вересня 1860 року Рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання акадеціка-гравера. Цього ж року виходить нове видання «Кобзаря».
          26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер. На кошти друзів  (13 березня) його було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.
Після того як п'ятдесят вісім днів прах Т. Г. Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

          До днів вшанування пам'яті Тараса Григоровича Шевченка Інформаційно-бібліотечним центром підготовлено книжкову виставку

До 155-річчя від дня народження Лесі Українки

 

"... Я жива. Я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає..."

До 155-річчя від дня народження

25 лютого відзначається День української жінки, День українки, на честь дня народження видатної української письменниці та громадської діячки Лесі Українки. Це свято - символ вшанування її спадщини та вагомого внеску у розвиток українського суспільства.

Леся Українка (Лариса Косач) народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському (нині - Житомирська область). Зростала в родині інтелігентів: мати - письменниця Олена Пчілка, батько - поміщик і освічений господар Петро Косач.

Письменниця була українкою за національністю. Її родина належала до шляхетного, але глибоко національно свідомого середовища. У біографії згадуються білоруські та польські корені по батьківській лінії, але головною ідентичністю для Лесі була саме українська.

Через хворобу кісток (туберкульоз, а згодом і рак) майбутня письменниця змалку втратила можливість системно навчатися у школі, тому здобувала освіту вдома - самотужки вивчала мови, займалася літературою, музикою, філософією.

Леся Українка володіла понад 10 мовами. Серед них - українська, російська, польська, німецька, французька, італійська, латина, грецька, англійська. Вона не лише читала класичні твори в оригіналі, а й перекладала твори Гайне, Гомера, Байрона, Гюго, Міцкевича та інших. 

 1907 році Леся Українка вийшла заміж за Климента Квітку - музикознавця, фольклориста й свого однодумця. Він підтримував її у творчості та хворобі. Їхній шлюб був глибоким партнерством, заснованим на спільних цінностях та любові до української культури.

Леся Українка писала про свободу: духовну, національну та особисту. Її твори часто торкаються тем боротьби, гідності, сили духу. У поезії - філософські роздуми, туга, кохання, патріотизм. У драматургії — образи сильних, вольових героїв, які не здаються навіть перед смертю. Вона уникала поверхневого «народництва», надаючи перевагу глибоким ідеям і символізму.

Точна кількість творів Лесі Українки невідома, адже частина їх не зберіглася, але відомо понад 270 поезій, близько 20 драматичних творів, десятки прозових текстів і численні переклади. Її творчий доробок охоплює вірші, поеми, драми-феєрії, есе, статті й листи.

Перший вірш - «Надія» - Леся написала у 9 років. Він був присвячений тітці, яку заслали в Сибір за участь у національному русі. Вже тоді в її поезії звучала тема нескореності.

Письменниця грала на фортепіано. Музика була для неї важливою частиною життя, поки хвороба не змусила припинити заняття. Її тонке музичне чуття відчувається й у ритмі та звучанні поезій.

Леся Українка відома як авторка глибоких поетичних і драматичних творів, які сформували новий рівень української літератури. Її драми, як-от «Лісова пісня», «Бояриня» чи «Кассандра», стали класикою. Вона зламала стереотип про «слабку жінку» в літературі - і словом, і власним життям продемонструвала незламну силу духу.

Жила в багатьох містах - Луцьку, Києві, Криму, Ялті, де лікувалась, подорожувала Європою: лікувалася в Австрії, Німеччині, Італії, Грузії.

Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі у віці 42 років. Похована письменниця в Києві на Байковому кладовищі.

Леся Українка здобула визнання завдяки таланту, глибокому інтелекту, сміливим темам і власному прикладу боротьби - з хворобою, з духовною неволею, з тиском імперської цензури. Її слово звучало вільно навіть у найтемніші часи, і це визнали не лише в Україні, а й за її межами.

Леся Українка - не просто письменниця, а символ незламності, інтелекту, глибокого патріотизму. Її слово - живе, її постать - надихаюча. І навіть через століття вона залишається сучасною, адже вона писала про вічне - свободу, гідність, любов і силу духу.

З нагоди дня народження письменниці учні декламували її вірші.

Інформаційно-бібліотечним центром було підготовлено літературну виставку творів Лесі Українки

  

                                         

24 лютого 2026 року – четверта річниця повномасштабного вторгнення

 

24 лютого 2026 року – 

четверта річниця повномасштабного вторгнення

 

Сьогодні, 24 лютого — дата, яка назавжди змінила життя кожного з нас. Повномасштабна агресія проти України стала випробуванням для кожної родини, для кожного міста, для всієї держави. Вже чотири роки ми живемо в умовах щоденних викликів і втрат, але водночас — у час безпрецедентного опору, сили та єдності.

Українці проходять складний шлях, шлях сповнений смутку і болю. Найважче — це втрати людей. Ми схиляємо голови перед кожним захисником і кожним мирним жителем, чиє життя забрала війна.

Сьогодні, через чотири роки від початку великої війни, ми ще гостріше усвідомлюємо ціну свободи. Війна змінила кожного з нас, але водночас зміцнила віру в Перемогу, у силу української нації, у спроможність вистояти та відбудувати країну.

Світла пам’ять усім, хто віддав життя за державу. Шана захисникам і захисницям. Єднаймося, підтримуймо одне одного та впевнено рухаймося до Перемоги.