День Державного Гімну України

 

          

          10 березня, у нашій державі відзначають День Державного Гімну України, відзначення якого затверджено Кабінетом Міністрів України 7 грудня 2021 року. Ця дата обрана не випадково. Саме 10 березня 1865 року в польському Перемишлі вперше прозвучав твір композитора Михайла Вербицького на слова поета Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».Історія створення українського гімну сягає осені 1862 року, коли український етнограф, фольклорист та поет Павло Платонович Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна», якому у майбутньому став національним, а згодом і державним гімном українського народу.           У 1917-1920 роках «Ще не вмерла Україна» став одним з державних гімнів Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Також, «Ще не вмерла Україна» Чубинського і Вербицького наряду з «Вічним революціонером» Франка та Лисенка, у виконанні хору Стеценка, лунали під час проголошення Акту Злуки у 1919 році. А в 1939 році «Ще не вмерла Україна» затверджений гімном Карпатської України.

          15 січня 1992 року Верховна Рада України затвердила музичну редакцію Державного гімну. Тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний Гімн України».Сьогодні Державний Гімн звучить на офіційних заходах і церемоніях, на спортивних змаганнях та публічних зборах, діти співають гімн України, переховуючись у бомбосховищах, під час ракетних обстрілів ворогом, а Захисники і Захисниці – на передовій. Адже коли звучить Гімн, ми всі єдині! А відтак жодному ворогу не вдасться зламати наш дух, знищити наш народ і нашу країну!

Тарас Григорович Шевченко (9 березня 1814-10 березня 1861)

 

Тарас Григорович Шевченко  

(9 березня 1814 - 10 березня 1861)

          Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко. Батько Тараса був хліборобом, до того ж умів читати й писати.
          Тарасові було два роки, родина переїхала до села Кирилівка. У 1822 році батько віддав сина в науку до дяка.
          1823 року померла мати Тараса. Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми.

          Після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у кирилівського дяка-п'яниці Петра Богорського. У 1829 році Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга. У 1832 році пан віддав Шевченка  до живописних справ цехового майстра Ширяева ,здібності до малярства виявилися в Тараса дуже рано, а прагнучі стати художником, хлопець побував у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту. Хлопець чимало малював з натури.
          1836 року Т.Г. Шевченко у складі артілі Ширяєва розписує театр у Петербурзі. Цього ж року він знайомиться з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Пізніше відбувається знайомство художника-кріпака з Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Жуковським, Брюлловим.
          1838 року впливові покровителі Шевченка, викуповують молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за немалу на той час суму – 2500 рублів. Щоб її здобути, Карл Брюллов написав портрет Василя Жуковського – вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у котрій взяла участь царська родина.
          Після викупу Шевченко оселився на  4-й лінії Васильєвського острова у будинку № 100. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв, а вже там – улюбленим учнем Брюллова.
          Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графіка-ілюстратора.
          23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок з гіпсових фігур на місячному екзамені  в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий.
          13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина під Борзною.
          У червні 1843 побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем, і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі.
          У лютому 1844 р. повертається до Петербурга закінчити навчання в Академії мистецтв. У листопаді 1844 року побачив світ перший випуск "Живописной України", до якого увійшли офорти: "У Києві", "Видубицький монастир у Києві", "Старости", "Судня рада", "Дари Богданові і українському народові", "Казка".
          У квітні 1845 р. Шевченко приїздить на Україну, щоб постійно тут жити і працювати. За дорученням Київської Археологічної комісії зарисовує історичні пам'ятки. Того ж року пише поезії "Не женися на багатій...", "Не завидуй багатому..." та містерію "Великий льох", поеми "Наймичка", "Кавказ", вступ до поеми "Єретик" та всесвітньо відомий «Заповіт».
У цей же період Тарас Григорович знайомиться з Костомаровим, формуються його політичні погляди. Він вступає в «Кирило-Мефодіївське товариство». За епіграму на імператрицю і революційний настрій віршів збірки «Три літа» в березні 1847 року поета заарештовують і відправляють на заслання до Орської фортеці, де він повинен служити солдатом. Крім того, Микола І своїм указом заборонив Тарасу Шевченку писати і малювати, що для нього було досить гнітюче.
          За зиму 1857-1858 рр. Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у "Більшу книжку" свої поезії періоду заслання, написав нові поетичні твори: "Неофіти", "Юродивий", триптих "Доля", "Муза", "Слава". Одержавши дозвіл на проживання у столиці, 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і культури.
          У 1859 році Шевченко отримав дозвіл повернутися в Україну. Але за революційну агітацію серед селян його знову заарештували і звеліли виїхати до Петербурга.
          4 вересня 1860 року Рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання акадеціка-гравера. Цього ж року виходить нове видання «Кобзаря».
          26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер. На кошти друзів  (13 березня) його було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.
Після того як п'ятдесят вісім днів прах Т. Г. Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

          До днів вшанування пам'яті Тараса Григоровича Шевченка Інформаційно-бібліотечним центром підготовлено книжкову виставку

До 155-річчя від дня народження Лесі Українки

 

"... Я жива. Я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає..."

До 155-річчя від дня народження

25 лютого відзначається День української жінки, День українки, на честь дня народження видатної української письменниці та громадської діячки Лесі Українки. Це свято - символ вшанування її спадщини та вагомого внеску у розвиток українського суспільства.

Леся Українка (Лариса Косач) народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському (нині - Житомирська область). Зростала в родині інтелігентів: мати - письменниця Олена Пчілка, батько - поміщик і освічений господар Петро Косач.

Письменниця була українкою за національністю. Її родина належала до шляхетного, але глибоко національно свідомого середовища. У біографії згадуються білоруські та польські корені по батьківській лінії, але головною ідентичністю для Лесі була саме українська.

Через хворобу кісток (туберкульоз, а згодом і рак) майбутня письменниця змалку втратила можливість системно навчатися у школі, тому здобувала освіту вдома - самотужки вивчала мови, займалася літературою, музикою, філософією.

Леся Українка володіла понад 10 мовами. Серед них - українська, російська, польська, німецька, французька, італійська, латина, грецька, англійська. Вона не лише читала класичні твори в оригіналі, а й перекладала твори Гайне, Гомера, Байрона, Гюго, Міцкевича та інших. 

 1907 році Леся Українка вийшла заміж за Климента Квітку - музикознавця, фольклориста й свого однодумця. Він підтримував її у творчості та хворобі. Їхній шлюб був глибоким партнерством, заснованим на спільних цінностях та любові до української культури.

Леся Українка писала про свободу: духовну, національну та особисту. Її твори часто торкаються тем боротьби, гідності, сили духу. У поезії - філософські роздуми, туга, кохання, патріотизм. У драматургії — образи сильних, вольових героїв, які не здаються навіть перед смертю. Вона уникала поверхневого «народництва», надаючи перевагу глибоким ідеям і символізму.

Точна кількість творів Лесі Українки невідома, адже частина їх не зберіглася, але відомо понад 270 поезій, близько 20 драматичних творів, десятки прозових текстів і численні переклади. Її творчий доробок охоплює вірші, поеми, драми-феєрії, есе, статті й листи.

Перший вірш - «Надія» - Леся написала у 9 років. Він був присвячений тітці, яку заслали в Сибір за участь у національному русі. Вже тоді в її поезії звучала тема нескореності.

Письменниця грала на фортепіано. Музика була для неї важливою частиною життя, поки хвороба не змусила припинити заняття. Її тонке музичне чуття відчувається й у ритмі та звучанні поезій.

Леся Українка відома як авторка глибоких поетичних і драматичних творів, які сформували новий рівень української літератури. Її драми, як-от «Лісова пісня», «Бояриня» чи «Кассандра», стали класикою. Вона зламала стереотип про «слабку жінку» в літературі - і словом, і власним життям продемонструвала незламну силу духу.

Жила в багатьох містах - Луцьку, Києві, Криму, Ялті, де лікувалась, подорожувала Європою: лікувалася в Австрії, Німеччині, Італії, Грузії.

Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі у віці 42 років. Похована письменниця в Києві на Байковому кладовищі.

Леся Українка здобула визнання завдяки таланту, глибокому інтелекту, сміливим темам і власному прикладу боротьби - з хворобою, з духовною неволею, з тиском імперської цензури. Її слово звучало вільно навіть у найтемніші часи, і це визнали не лише в Україні, а й за її межами.

Леся Українка - не просто письменниця, а символ незламності, інтелекту, глибокого патріотизму. Її слово - живе, її постать - надихаюча. І навіть через століття вона залишається сучасною, адже вона писала про вічне - свободу, гідність, любов і силу духу.

З нагоди дня народження письменниці учні декламували її вірші.

Інформаційно-бібліотечним центром було підготовлено літературну виставку творів Лесі Українки

  

                                         

24 лютого 2026 року – четверта річниця повномасштабного вторгнення

 

24 лютого 2026 року – 

четверта річниця повномасштабного вторгнення

 

Сьогодні, 24 лютого — дата, яка назавжди змінила життя кожного з нас. Повномасштабна агресія проти України стала випробуванням для кожної родини, для кожного міста, для всієї держави. Вже чотири роки ми живемо в умовах щоденних викликів і втрат, але водночас — у час безпрецедентного опору, сили та єдності.

Українці проходять складний шлях, шлях сповнений смутку і болю. Найважче — це втрати людей. Ми схиляємо голови перед кожним захисником і кожним мирним жителем, чиє життя забрала війна.

Сьогодні, через чотири роки від початку великої війни, ми ще гостріше усвідомлюємо ціну свободи. Війна змінила кожного з нас, але водночас зміцнила віру в Перемогу, у силу української нації, у спроможність вистояти та відбудувати країну.

Світла пам’ять усім, хто віддав життя за державу. Шана захисникам і захисницям. Єднаймося, підтримуймо одне одного та впевнено рухаймося до Перемоги.

Міжнародний день рідної мови

 

    Міжнародний день рідної мови запроваджено ЮНЕСКО з метою максимального збереження мов всіх народів планети та шанобливого ставлення до них. Вперше його відзначили в 2000 році,  й відтоді щорічно святкують 21 лютого.
Рідна мова — та, яку людина сприймає з дитинства, не вивчаючи її спеціально. Зазвичай це мова, якою спілкувалися в родині, мова матерів та батьків. В нашій країні державною мовою є українська, але й інші мови, щонайменше в кількості півтора десятка, є рідними для частини громадян. Міжнародний день рідної мови наша держава почала відзначати у 2002 році.
  Міжнародний день рідної мови в освітніх закладах відзначається проведенням тематичних уроків та дискусій за круглим столом, конкурсів і вікторин щодо знань про рідну мову, зустрічей з поетами та письменниками.
    До святкування приєднуються й бібліотеки. Там влаштовуються книжкові виставки, на яких читачі знайомляться з різними виданнями, присвяченими рідній мові — від словників і довідників до публіцистики.

  З нагоди Міжнародного дня рідної мови, а також в рамках "Атестація-2026" бібліотекарем Вальчук Н.О. було проведено бібліотечний урок під назвою "Книги, які допомагають мені вчитися".

  Також Інформаційно-бібліотечним центром було підготовлено тематичну виставку "Любіть всім серцем мову рідну". 

День Героїв Небесної Сотні

 

День пам'яті Героїв Небесної Сотні

       20 лютого для багатьох українців пам’ятний день. В цей день згадують подвиг Героїв Небесної сотні, які брали участь у революції Гідності 2013-2014 року.

        …Майдан, Єврореволюція, Революція гідності, Герої Небесної сотні. Ці слова не сходять із вуст українців, адже вони стали символом боротьби за гідне життя.  Україна є досить молодою республікою, юридично свою незалежність вона отримала у 1991 році. За роки незалежності ми стали свідками того, як наша держава поступово перетворювалася на другорядну країну світу. Тіньова економіка, зростання корупції та хабарництва, безвідповідальність  влади та її авторитарний характер, навмисне знищення економіки та армії практично зруйнували країну.

       У листопаді 2013 року Україна стояла перед важливим історичним кроком - стати незалежною Європейською державою. 

    Українська молодь, студенти, школярі вийшли на Майдан, вибираючи та відстоюючи свою гідність, право стати європейською державою. В їх руках були лише прапори України та Євросоюзу, а в очах – надія та віра у майбутнє. Широкомасштабним виявився мітинг 8 грудня, який увійшов в історію під назвою «Марш мільйонів», оскільки на Майдані Незалежності зібралося близько мільйона громадян України, яким була не байдужа доля їх держави.

     Та колишня влада вирішила розігнати мирне зібрання. 20 лютого2014 року юнаків та дівчат, жінок і чоловіків розстрілювали підступні кулі снайперів, а спец загони «Беркутівців» забивали людей до смерті гумовими кийками.

     На майдані в Києві з’явилися тисячі поранених і майже 100 людей було вбито снайперами та бійцями спецпідрозділів міліції. Серед них – науковці, викладачі, студенти, вчителі, художники, архітектори, громадські активісти. Кров цих людей стала вироком для злочинної диктатури. «Небесна Сотня» своїм життям викупила свободу для мільйонів українців і надала шанс збудувати нову демократичну, правову державу.

        Вони не були героями. Вони були звичайними людьми. І в останню мить віддали нам найдорожче – своє життя. За нас віддали. Аби ми жили.

 

Василь-Костянтин Острозький. До 500-річчя від дня народження

 

Василь-Костянтин Острозький

(1526-1608)

Василь-Костянтин Острозький – український князь, військовий, політичний, культурний та релігійний діяч, магнат, меценат. Один із найзаможніших і найвпливовіших магнатів, сенатор Речі Посполитої, засновник Острозької академії.

Народився 12 лютого 1526 року. Він був молодшим сином князя Костянтина Острозького від другого шлюбу з князівною Олександрою Слуцькою.

Свої дитячі роки Василь-Костянтин провів у Турові, біля матері. Зростав в атмосфері слави свого батька і здобув добру освіту. Зокрема він знав латину, вільно володів польською та церковнослов'янською мовами, знав прийоми риторики, впевнено орієнтувався у царині світської та священної історії, розумівся на богослов’ї, на практиці засвоював військову справу. Політичну кар'єру він розпочав 1550 року, отримавши від великого князя Литовського посаду старости Володимирського і маршалка Волинського. 

З середини 1540-х років в офіційних документах Василь Острозький починає іменуватися батьковим ім'ям – Костянтин. Залишившись фактично єдиним спадкоємцем свого багатого батька, отримав у володіння величезні маєтності на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині, які давали щорічно прибуток понад один мільйон злотих. Костянтин Василь Острозький володів також значними земельними маєтками в Угорщині та Чехії.

У січні 1553 року одружився із Софією – донькою Яна-Амора Тарновського, майбутнього великого коронного гетьмана.

У 1559 році Василь-Костянтин Острозький став воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Не прагнучи військової слави, проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить Костянтина-Василя Острозького «некоронованим королем Русі», що проводить відносно незалежну політику в руських землях. У 1560-х роках Острозький виступав за рівноправне входження Русі до складу державного утворення Речі Посполитої.

1569 року став сенатором. Був фактичним провідником Русі-України під час Люблінської унії 1569 року та підписав її.

Коли у 1572 році зникла династія Ягеллонів, Василь-Костянтин Острозький був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала також і Османська імперія. Цьому завадило те, що князь вважався «вождем схизматиків». Згодом, у 1598 році, після смерті царя Федора I Івановича, був претендентом також і на московський престол через спорідненість з Рюриковичами.

У 1574 році Василь-Костянтин Острозький переніс князівську резиденцію з міста Дубна до Острога, де розпочалася перебудова Острозького замку під керівництвом тогочасного італійського архітектора П'єтро Сперендіо.

Хоч Василь-Костянтин Острозький і не був видатним військовим діячем, як його батько, він виявився талановитим політиком та справжнім захисником православної віри. Його рішуча опозиція Берестейській унії 1596 року, яка мала на меті об’єднати православну та католицьку церкви під владою Папи Римського, зробила його ключовою фігурою в боротьбі за права православних українців у Речі Посполитій. Князь відмовився прийняти унію, залишаючись вірним православ'ю, і підтримував тих, хто був вірний цій вірі.

Він був фундатором багатьох храмів і монастирів, заснував чоловічі обителі в Черчицях під Луцьком і в Любартові, жіночий монастир під Дубном, відновив Спаський монастир у Дубні й розширив монастирі у Дермані, Дорогобужі й Степані. У його володіннях діяло близько двадцяти православних монастирів. Князь також виділяв кошти на монастирі поза своїми володіннями, наприклад, святого Михаїла та святого Кирила у Києві, преподобного Онуфрія у Львові, а також на Києво-Печерську лавру, де були поховані його батько та прадід. Окрім того, князь у своїх маєтках будував багато нових церков.

Рід Острозьких тісно взаємодіяв із Києво-Печерською лаврою. Саме в Успенському соборі Лаври Василь-Костянтин увічнив пам’ять свого батька, встановивши величний надгробок, виконаний майстром Себастьяном Чешеком. Ця пам’ятка простояла понад 360 років і вражала сучасників своєю величчю, поки не була знищена під час Другої світової війни.

Ще одним важливим символом взаємодії князя з Лаврою є збереження в її стінах унікальної золотої медалі з портретом Василя-Костянтина.

Однією з найбільших заслуг Василя-Костянтина стало заснування Острозької академії у 1576 році. Це був перший навчальний заклад вищого типу на українських землях. Він став центром освіти та духовного життя, де викладали найкращі науковці свого часу, зокрема греки та українці. Академія відіграла надзвичайно важливу роль у підготовці української інтелігенції та духовенства. 

Князь заснував перші дві друкарні в Україні – в Дермані та Острозі. Запрошений ним друкар Іван Федоров створив Острозьку Біблію, яка стала першим в Європі критично-науковим виданням біблійних книг, укладених на основі різних текстів. 

За сприяння Василя-Костянтина Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше.

Також в Острозі під покровительством князя розвинулася полемічна література – предтеча української новочасної літератури. Сам князь виступав замовником полемічних творів, друкував їх на свої кошти й винагороджував авторів.

Засновник шкіл у Турові в 1572 році, Володимирі-Волинському у 1577 році. При Богоявленській замковій церкві виникла власна іконописна традиція. Кілька острозьких ікон, написаних в той час, вважаються шедеврами православного іконопису.

Великий князь України – Василь-Костянтин Острозький помер 23 лютого 1608 року і був похований у замковій Богоявленській церкві.

Постать Василя-Костянтина Острозького дуже вагома в українській історії. Його внесок у збереження православної віри, підтримку української культури та освіти дозволяє вважати його одним із символів української національної ідентичності того часу, а досягнення як культурного діяча, просвітника і покровителя освіти залишаються важливими для українців і сьогодні.

https://www.youtube.com/watch?v=UtHGTtiPkS8&t=341s

https://www.youtube.com/watch?v=Ws0XX3rh-98

https://www.youtube.com/watch?v=fskjdglk3_M

Книги